Гутенбергівська епоха: переформатування
Чи готова українська журналістика до приходу нових технологій у медіа?

1440 рік. За твердженням багатьох джерел, саме тоді німецький бюргер Йоганн Гутенберг закінчив головну роботу свого життя: він вперше виготовив металеві літери, з яких можна було компонувати рядки і сторінки тексту, придумав, як за допомогою пресу одержати відбитки цих сторінок, розробив рецепт друкарського сплаву – гарту і друкарської фарби.
Так виник європейський спосіб друкування – провісником його стала Біблія у двох томах – загалом 1282 сторінки, кожна з 42 рядків.
Винахід Йоганна Гутенберга зробив непотрібною професію переписувачів творів – відтоді розпочався розвиток книгодрукування.
Але рухомі літери придалися не лише для випуску книг – свого часу чекали на них і короткі повідомлення – новини. Здавна у громадських центрах античних і середньовічних міст вивішувалися рукописні інформації про усі важливі події. Інтерес до них був таким великим, що у XV сторіччі у Венеції виникають спеціальні бюро для збору і оприлюднення повідомлень і з’явилася нова професія – «письменник новин». Аркуші з цими новинами продавалися за монетку, яка називалася «газетта».
Початок XVII сторіччя став і початком друкованих газет. Самі історичні обставини, як кажуть, веліли, щоб перша з них «Aviso-Relation oder Zeitung» з’явилася 1609 року на батьківщині початку книгодрукування – у Німеччині. А 1631 року – у Парижі королівський лікар Теофраст Ренодо заснував видання, яке, як і венеціанські рукописи, називалися «La Gazette» («Газета»). Через 34 роки у французькій столиці з’явився і перший у світі журнал – «Журналь де Саван».
Починається історичний шлях нової галузі суспільної діяльності – журналістики, назва якої, власне, і пішла від французького слова «journal» (щоденник, газета).
Друковані видання набувають все ширшого поширення в Європі – різні прошарки освічених верств населення нерідко починають чи закінчують свій день читанням газетних або журнальних сторінок.
Становище кардинально змінюється у 1910-х роках, коли з’являється «газета без паперу і відстані» - радіо. Його хвилі (у перекладі з латини radius – хвиля, промінь) понесли інформацію до найвіддаленіших населених пунктів.
Це був перший попереджувальний дзвінок для періодики. Для радіо не потрібні були не лише папір і поштова доставка, але й, не менш важливе уміння пересіченого громадянина читати.
Тоді ж вперше пролунали застереження: з розвитком радіомереж зникатимуть газети і журнали, не  витримавши конкуренції – економічної, оперативної – з радіо.
Прогнози виявилися передчасними. Новий поштовх таким передбаченням дала поява регулярних телепередач (1936 у Великій Британії, Німеччині, 1939 – у СРСР, 1941 – у США).
Коли у 40-50-х роках минулого століття у наукових центрах з’явилися електронно-обчислювальні машини, кожна з яких займала окрему кімнату, а радше сказати, залу – журналісти газет, журналів, радіо, телебачення, працівники кіностудій прагнули потрапити туди, щоб розповісти, хоча б приблизно, з огляду на секретність досліджень, про дивовижні пристрої, які прискорять розвиток науки і техніки.
Авторам тих реляцій, думаю, у найрадужніших снах не спадало на думку, що вони були присутні при зародженні найпотужнішого засобу, який може у майбутньому докорінно змінити журналістику.
Радіо і телебачення тільки розширювали сферу дії засобів масової інформації. Поява електронного мозку докорінно змінила саму їхню сутність.
За великим рахунком прихід у науку ЕОМ, а згодом поява їхнього дітища – Інтернету змінила психологію людини нинішнього постіндустріального суспільства, перетворює це суспільство в інформаційне. Поступово кожний громадянин стає не лише користувачем, а й виробником і розповсюджувачем новин. І це – шлях до утвердження справжньої демократії, участі людей в обговоренні важливих проблем, їхнього впливу на ухвалення рішень.
З’являється дійсно безцензурна журналістика. Її провісником стали інтернет-сайти. За ними виникли такі явища як блоги, «Живий журнал» тощо.
Час від часу надходить повідомлення, що влада тієї чи іншої країни намагається «поставити у рамки» Інтернет видання так само, як намагаються диктувати свою волю заснованим нею друкованим аудіовізуальним ЗМІ. Та як ти приборкаєш блог? Як контролювати кожного автора? Адже це набагато складніше і фінансово затратніше, ніж глушити, як колись, «Голос Америки» чи «Вільну Європу».
Неодмінне, дароване від народження право кожної людини – висловити свою думку з будь-якого приводу і відстоювати їх, зрештою, заявити про себе.
Ще на початку журналістського шляху один мій приятель просив, щоб я написав про нього. Віджартовуючись, я сказав, що фейлетонів писати не вмію а, мовляв, позитиву на нарис не вистачає. «Постарайся написати хоча б фейлетон, аби усі з твоєї газети знали, що є така людина на світі», - почув у відповідь.
З роками все частіше згадую цей діалог – людина може бути успішною, її фото вміщуватимуть на дошці пошани, преміюватимуть, заохочуватимуть якимось іншим чином, але надрукована про неї інформація надає легітимності цим фактам.
Існує ще одна обставина. Власкор «Голосу України» В’ячеслав Воронков розповідав мені, що в одному з районів Одеської області він побував у редакції приватної газети, яка протягом, здається, двох років досягла тиражу такого ж, як і у місцевої комунальної газети. За рахунок чого? Ми просто друкуємо листи читачів – з мінімальними правками, прибираючи грубощі, розповідала В’ячеславу редактор. – І листи пішли десятками: люди хочуть, щоб їх почули…
Саме Інтернет дав можливість кожному висловити свою позицію і бути почутим.
У наш вік не кожному є час сісти і написати до редакції газети чи радіо комусь подяку за допомогу, враження від хорошого концерту чи обурення станом автобусної зупинки, на якій вже давно немає даху і крізь вибиті шибки постійно сіється осінній дощ. Саме останнє повідомлення я прочитав у білоруській газеті «Вечерний Брест». Її редактор, креативна людина Володимир Шпарло показав мені чимало номерів з такими повідомленнями, переданими до редакції читачами з мобільних телефонів.
Сьогодні sms-ки можна зустріти у газетах «Донбасс» (Донецьк), «Наше слово» (м. Мена на Чернігівщині), «Сарненські новини» (Рівненська область) й інших.
Така форма використання мобільних читацьких повідомлень привертає увагу, передусім, молоді та школярів, які динамічно включаються в інформаційне середовище.
І не тільки. Мобільний зв’язок може стати ланцюжком для передачі редакцією анонсів головних матеріалів наступного номера газети; редакція може розширити аудиторію передачі реклами не лише читачам, а й іншим жителям свого і сусідніх районів. Та хіба мало варіантів!
Так, інтернет стає все більшою загрозою для існування друкованих і аудіовізуальних ЗМІ. Але він і шлях до їхнього збереження. Парадокс? Не думаю.
По-перше, він здешевлює випуск газети чи журналу: постійне подорожчання паперу, поліграфічних і поштових послуг тягне багато друкованих видань на дно фінансової прірви.
По-друге,  інтернет-видання може поєднувати друкований текст з фото, телезйомкою, звуковими монологами і діалогами, піснею тощо.
 Процеси, які спостерігаємо у засобах масової інформації, свідчать, що наша професія стоїть на порозі синтезованої журналістики.
Чи зникнуть у такій ситуації друковані ЗМІ?
Побачимо. Ми. Чи наступні покоління наших колег.
Безперечно, за будь-яких обставин друковані ЗМІ не зникнуть водночас. Передусім, суспільство не готове психологічно до такого кардинального повороту, та й нині ми ще не маємо інтернету у кожній сім’ї і, мабуть, не скоро матимемо. Та й незважаючи на стрімке зростання мережі, значна частина населення не вміє користуватися цією вагомою складовою масової комунікації. Отже, для них видання на паперових носіях ще довго існуватимуть.
Зрештою, навіть широкий спектр інтернет-версій не означає автоматичного припинення випуску паперових аналогів. Скажімо, газета «Обрії Ізюмщини» на Харківщині виходить спецвипусками для випускників шкіл – у них фотографії тих,  хто закінчує навчальний заклад, розповіді про них, їхніх вчителів, проби пера  юних. Весь тираж спецвипуску розходиться: купують не лише для сімейного архіву, а й для родичів, друзів, знайомих.
Японські журналісти розповідали, що будь-хто в їхній країні може набрати телефон видання і сказати, що з наступного номера хоче отримувати газету, – і він її отримуватиме. Сподіваюся, мине небагато часу – і наші читачі, ознайомившись з інтернет-версією свіжого номера газети, зможуть замовити його паперовий аналог – і теж отримати: з’являться відповідні машини і технології.
Отже, перспективи вже вимальовуються. Виграють ті, хто не сидітиме на місці, а рухатиметься вперед.
На мою думку, доцільно вже сьогодні активно розробляти і створювати інтернет-сайти друкованих видань. Вони, як свідчить практика тієї ж газети «Обрії Ізюмщини» цікавлять земляків, яких життєві обставини закинули далеко за межі регіону. Розумна організація інтернет-передплати сайтів принесе редакції і певні кошти.
Об’єднання в один ЗМІ друкованого видання, ТБ, радіо, сайтів – довга і непроста робота. Але розпочинати її треба вже зараз – це, на мою думку, аксіома.
Стосується проблема усіх видань – і тих, що знаходяться у центрі, і тих, що розраховані на невеликий район. І, звичайно, незалежно від того, хто їхній засновник чи власник, - ринок засобів масової інформації у своєму стрімкому розвитку не буде чекати, коли до нього долучаться очікувальники у сподіваннях, що на їхній вік вистачить і тих надбань, що вже є, і що свого передплатника вони однак «візьмуть».
Передплатники відходять – у силу вікових особливостей чи фінансових статків, а ті, хто приходять їм на зміну, потребують ЗМІ з іншим контентом й іншими можливостями.
Тому треба, на мій погляд, провести  широку дискусію з усіх аспектів запропонованої проблеми – технологічних, законодавчих, освітянських тощо.
Свідомо виношу за рамки розмови питання змістового наповнення публікацій і передач – редакційну політику, а відтак і контент кожного ЗМІ визначає конкретний журналістський колектив.
А ось майбутня конфігурація наших ЗМІ – проблема, яка вимагає в першу чергу психологічної підготовки журналістів, читачів і глядачів до нововведення, глибокого всебічного вивчення обставин переформатування.
Водночас треба визначитися, які поправки і доповнення слід внести в українське законодавство, щоб могли утворитися і діяти такі комплексні ЗМІ і щоб уникнути появи монополістів у цій галузі.
Пишу ці рядки, а програма «Вікна» каналу СТБ розповідає, що в Естонії  учні вже кілька років не знають, що таке друковані щоденники – їх замінили електронні, пацієнти медичних закладів не носять по кабінетах ескулапів історій хвороб і рентгенівські знімки – увівши пароль, лікар все це знаходить у комп’ютері…
Якби у нас в Україні, головною національною проблемою було не з’ясування, хто з політиків найрозумніший і хто найбільше обікрав народ, а турбота про цей самий народ, - ми б давно йшли пліч-о-пліч і з європейськими, і азіатськими, й іншими спільнотами планети.
Важливо, щоб українська журналістика не опинилася на узбіччі дороги, яким прямує світовий інформаційний простір.
І тому цими проблемами треба глибоко перейматися вже сьогодні.
Цій статті передує рубрика «Дискусійна платформа Спілки». Платформа об’єднує людей у прагненні оцінити ситуацію і знайти найкращі варіанти у вирішенні проблеми, цьому ж слугує дискусія. Кожному  з нас небайдужа наша професія, її майбутнє.
Тому  закликаю усіх – журналістів, видавців, власників ЗМІ, політологів, працівників управлінських структур, поліграфістів, викладачів і студентів – майбутніх наших колег – долучитися до цієї розмови.
Чекаємо ваших листів на електронну пошту: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду або до редакції часопису «Журналіст України» Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду чи за адресою: вул. Хрещатик, 27-а, Київ, 01001.